Бердник Олесь
«Поезії»

Не покинь Твого вірного сина

Серед лиха й біди.

Ди вдихни мені мудрості й сили,

Певність в ділі святім,

І здолаю я темну могилу,

І вернуся в Твій Дім…

Барви світанкові, маки рожеві,

Діви-Природи вуста…

Квітами тими Землі-Королеви

Ніжна любов пророста…

Маки червоні

Маки багряні,

Білії маки, мов сніг…

Крила пелюсток — дрімаючі птахи —

Тихо спадають до ніг…

Спокою чари, тайна кохання —

Все в кольорів глибині…

Туга смеркання, втіха кохання

Там спочивають у сні…

Та не піддайся дрімоті знемоги,

Друже захоплений мій.

Зернята маків, як стяг перемоги,

В серце гаряче посій!

Ти не плач сиротою і серце не край,

Те, що статися має — те станеться…

Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,

А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли Птах відлітає удаль.

Те, що з Єдності вийшло — з’єднається.

Неминучої радості знак — та печаль,

Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,

Щоб освячувать зустрічі бажані,

Лише те існування у Вічність зросте.