КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

але крізь лід не бачила мене…

ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.

Зброяр на вежі хреститься. Світає.

Немає відьми. Тільки їжаки.

Щось довго відьма на цей раз літає.

Було, й раніше до містечка йде,

обв'яже ликом постоли страпаті.

— А де ж мітла? — питаю.

Каже: — Е!

Найзліші з нас літають на лопаті.

ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.

Я вже її не маю за чужу.

У Польщі палять відьм.

В нас ловлять на гарячому.

А я в повазі при собі держу.

Вона ж, властиво, відьма не рождена.

То їй на старість прилучився дар.

З доріг війни прибилася до мене.

Я їй притулок в Суботові дав.

Але на що вже відьма незлобива,

А й та чогось Гелену не злюбила,

та так уже і їздить при мені.

Все якесь зілля варить в казані.

І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ

ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,

і коли він вкусив головою свого хвоста,

то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.

Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.

І під Львовом сказала:

— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.

А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.