КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

бо часом є, а часом і зникає.

ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА

КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.

Вже скоро їх тут вилетять рої.

Ходи, не бійся, пані порцелянова!

Я теж тут привид. Ми тепер свої.

Ось тут посидим трохи на камінні.

Розстелим тишу, як м'який обрус.

То форкне кінь. То в місячнім промінні

зубами блисне чорний сажотрус.

ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.

От я вже й міг би, вперше у житті,

як Марк Аврелій, римський імператор,

писать свої "Думки на самоті".

Але ж незвичка. Все універсали.

До шаблі звичен більш, як до пера.

Розумні люди все-таки писали.

А ми не дуже, нам воно не тра.

Аще хотяще…0т і вся мудрація.

Чому у нас немає ще Горація?

Умієм добре шаблею махати,

червоні ружі сіять біля хати.

Вмирати вмієм, по степах гасати.

але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі

не вмієм так сказати о собі,

щоб світ здригнувся і на всі віки

були преславні наші козаки —

як ті Ахілли і як ті Ґеракли.

На це у нас щось розуму забракло.

Бо поки ми тут про свободу мимрили,

то інші вже свободу й здобули.

А ми усе співаєм,