КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Між нами ходять привиди і тіні.

По схилах підкрадаються вночі

япинуваті скорчені корчі.

І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.

Вони кричать як заткнуті чопами.

Мені приснились в полі черепи,

по самий обрій — поле з черепами.

Їх вивертають з ґрунту лемеші.

А поле заростає блекотою.

Видіння стемнілої душі,

аж губи обкипіли гіркотою…

ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.

Біди чекаю. Горя. Звідусіль.

Вже зірочки на чорнім оксамиті

Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.

Як гарно пахне сіно молоде!

Та тільки часом дрібка тої солі

мені з небес у очі попаде…

А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.

Тернову хустку пов'язала.

— Не гримай на мої думки.

Я ще ж нічого не сказала.

Та й каже: — Я вже у такому віці,

що вже сиджу як пташечка на вітці.

Оце сміюсь, балакаю, клюю,

а завтра — пурх! — та вже і у раю.

То що, й нічого. І не буде відьми.

Ніхто тебе не гризтиме, та й все.

А хто ж тебе, самотнього, обійде?

А хто ж тобі поїстоньки внесе?

ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.

Бродячий циган ночувать забрів.

І циганча, ні голе, ані вбране,

просило їсти. Я його пригрів.