КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.

Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.

Наснились сни. Та все такі хороші.

Що я малий. І хочу воювать.

Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.

Сторожу встановили на ближчому горбі.

Такі іще малі. Нікому ще не брешем.

Ні матері, ні Богу, ані самим собі.

Я змалку був такий. Розказувала мати,

що був заводіяка усяких колотнеч.

Усе грозилась різку у березі вламати.

Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.

ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.

Кого любив? І що накликав?

Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.

Та що там булави, я честі не зберіг!

Якби воно само пальнуло з самопала.

Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?

Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.

Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…

А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.

На силі занепав. Ніде мене не ждуть.

Долиною, гей, зеленою,

козаки не йдуть.

Повзе під гору стежечка зміїна.

На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..

Отак живу. Молюсь до України.

Вона не чує. Але я молюсь.

МОЯ ДОБРИНЬ,