КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Ніч ночую забув котру.

Хай збувається воля Божа.

Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.

СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.

Не варить зілля, не віщує. — Ет!

Хоч би послав кому універсала.

Чи дику качку збив у очерет.

СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ

Зброяр плотву на нитку нанизав.

"Vae vicitis!" — горе переможеним! —

як той заброда римлянам сказав.

ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ

в ліси, в це лігво кам'яне.

А десь, мабуть, як пику в бутель,

чутки викривлюють мене.

Хай гомонять. На це немає ради.

Ковбані слів отруйні для пиття.

Відбілює душа свою велику правду

у лузі споминів, над річкою Буття.

…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ

в такій тяжкій нерівній боротьбі?

Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.

І вірив людям. Людям і собі.

На мене йшло до двіста тисяч війська.

Державний крок, важучий від броні.

Було там все — і навіть хрест мальтійський,

і срібний щит "тевтонської свині".

Зівсюди все під Берестечко пхалось.

Охочий світ служити королям.

І наймані полки. І навіть німець Страус

мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс.

Принижені вожді принижених народів

послів не мають від таких моцарств.