КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Все лає Хмеля, що така розруха.

Із ним не побалакаєш, глухий.

Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.

Все крутить круг свій і гуде як джміль.

А лає так, що годі й повторити.

Ну, а що я і є той самий Хміль,

чей не потреба говорити.

ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.

Призвів людей іще до 'дної пастки.

Чи ця поразка — це уже кінець?

Чи лиш початок іншої поразки?

БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!

Десь там Суботів, десь там Січ…

У Волині є око Світязя.

Воно також дивиться в ніч.

Вже чути з пущі липу переквітлу.

Нічного неба незглибима твердь.

Я слухаю вночі правічний голос вітру.

Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.

Славетно жив. Кінчаю сіромашне.

Моїх думок безсонних чорторий.

Як виє вітер, наче йому страшно

і наче сумно, наче він старий.

БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.

Життя прожив — і ось мої набутки.

Душа іде сама собі одна

крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.

То виє вовк, то вітер виє в полі.

Та ще той лицар. Глянеш уночі —

а він лежить. Сахнешся мимоволі.

НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ