КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Мій брат, полковник, їхав серед перших.

Над ними вітер маяв корогву.

І серед них незримий мертвий вершник

впізнав мене у натовпі, вдову.

Чи це було видіння, чи знамення, —

збагнула я, чому так дзвони б'ють.

Оце той гетьман,

під чиїм знаменом

вже навіть мертві вершники встають!

А ти й не знав, що серед того люду

стоїть одна, що молиться за всіх.

Таким тебе ніколи не забуду —

побаченим крізь сльози і крізь сніг..

І Я СКАЗАВ: — СПАСИБІ ТОБІ, ГАННО.

Я повертаюсь, наче з небуття.

Мені без тебе так було погано.

Не вчора й позавчора. Все життя.

Але прощай. Не маю я сумління

тебе тримати серед цих руїн.

Вертай додому. Це моє веління.

Лишайся тільки спогадом моїм.

— Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!

Але й мені ж не краще далебі.

Та це ж для мене щастя пожадане —

у чорний день твій бути при тобі.

І я замовк. Затнувся на півслові.

Душа потроху стала одмерзать.

Задубіли слова любові,

не уміють себе сказать.

СТРІПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДІБНО І ГОСТРО.

Любові хоче, ласки, спочуття.

Якби ж не сумнів і якби ж не острах —

що я ж від неї старший на життя!

Сміється моя відьма:

— Молодшаєш годами!