КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Коли б уже почути грім копит!

ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.

Який там грім, ні вершника нема.

Несе тополь високі смолоскипи

дорога в ніч пустельна і пряма.

ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ… ДОЛИНИ І ДОЛИНИ…

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава.

СТОЮ НА ВЕЖІ І ДИВЛЮСЬ НА ШЛЯХ.

Червоний щит призахідного сонця.

А що це там за гомін у полях?

Гей, джуро, глянь! Та їх там ціла сотня.

А може, й дві. — Гей, джуро, ти зіркий.

Тобі видніше із тамтої вежі.

— Це, — каже, — батьку, наші козаки.

Я, — каже, — батьку, бачу по одежі.

ПРИЙШЛО ЇХ ДВІСТА. ВДАРИЛИ ЧОЛОМ.

Розбили табір ген по оболоні.

Вже сходив сонця золотий шолом,

як знов у лузі заіржали коні.

Десь крізь ліси пробився Джеджалик.

Богун іде. Пушкар от-от прибуде.

Чи я вже бути гетьманом одвик,

що серце мало не розірве груди?!

Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.

На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.

Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.

І ще… І ще… І ще їх ціла низка!

Прийшли… Спасибі… Ось мої полки.

Уже й знамена із лісами врівень.

Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!

Шевці.