КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

І тут я раптом сумнівам уліг.

В мені підданець гетьмана презміг.

І звичка, звичка, спадок всіх неволь,

болото… жаба… все ж таки король.

Я крикнув: — Згода! — і одвів полки.

Як водяні цибаті павуки,

забігало те панство по болоту.

Я повернув їм гонор і свободу.

НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ Я У ШАТРО.

Король сидів, немов забувши про

свою ганьбу. Велично і камінно.

Він був король. Я мусив гнуть коліно.

Воно не гнулось. Я його зігнув.

Я все збагнув, я все тоді збагнув!

Я усміхався білими губами.

Душа стояла високо над вами.

А ВІН, 3 БОЛОТА ВИТЯГНУТИЙ ВОЗОМ,

тепер дивився вже згори униз.

А що б піти до голови по розум, —

кого рятуєш? Ворога?! Спинись!

Хай би захряс у тому жабуринні.

Хай би послухав співи комарині.

За ним і Конєцпольського туди.

Вичісував би раків з бороди.

Так ні ж. Я дав їм вийти звідтіля.

Я не хотів принизить короля!

От і живу, як цурка в смолоскипі.

Себе картаю в пам'яті живій. —

Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?

Тепер би не програв на Пляшовій!

ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.

Не штука битву розпочати.

І першу битву, й другу, й сьому, —

все мусив я передбачати.