КОСТЕНКО ЛІНА
«Берестечко»

Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —

немов од скелі брилу одломив.

Князь Єремія той не дуже.

Той не привабливий з лиця.

Воно у нього зле, байдуже, —

щось од вчорашнього млинця.

Бліде, холодне, невиразне.

Не пригадаєш, скільки б раз не

дививсь на нього.

Але очі —

як буре небо в сірім клоччі.

А то прокотить по лицю —

як блиск остиглого свинцю.

В зіницях зашморги гойдає

химерно вигнута брова.

Лиця ніхто не пригадає.

Очей ніхто не забува.

Фірлей — то дід, улитий медом.

Сидів, куняв там у шатрі.

Йому б уже не з Ганімедом

вмочать в гербатку сухарі.

Читає книги по-латині.

Дзижчить як муха в павутині.

Говорить слушні дід слова,

усе за Польщу вболіва.

цей хоч до правди не глухий,

зате командувать плохий.

Був ще посол заморський, масний як леміщаник.

Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.

І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.

Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.

Старезний вже, подібний до сивої сови, —

так наче йому розум хтось білими нитками

рідесенько і швидко пришив до голови.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,

там на такому пиві настояна пиха!

І той туди ж, про вірність. Чиє б ще