КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Мигтіли різні в полум’ї химери,

різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери —

ковганки, салотовки, поставці...

— Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?

— То вже не співи. То підбита чайка

отак, упавши, на степу ячить.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні... та тюрма...

Не дай бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся — рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так — ні хліба, ані дров.

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!

— В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був; Іване, Остряницею,—

наступний гетьман після Павлюка.