КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Які тут склепи! Цілі кам’яниці.

Герби, склепіння, сходи і гробниці.

Залізні двері, злодій не втеребиться.

І всюди плющ повився на пригребицях.

Які шляхетні прізвища тут панські! —

Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.

Яка в них гідність чується велика! —

Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.

Ти ба, які наймення гонористі.

Не спиться щось в такому товаристві.

А тут кого заткало павутиною?

Кому це час так амфору надгриз?

Антон Ключенко, писано латиною.

Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

Якби видніще, поблукати скрізь би.

Тут є, либонь, вибітні горорізьби.

А цей надгрібок...—

Дяк аж відсахнувся.—

Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!

«Обняв мя страх»,— як сказано в псалмі.

То це ми тут, виходить, не самі.

То, може, ноги отряхнем од праха?

Не дай бог привид, ще нас наляка.

Щось дуже бідно вбране як на графа

і зашляхетне як на жебрака.

Диви, сидить і нас не помічає,

як той надгрібок сивої печалі.

Мабуть, поляк. Стара-стара людина.

Це ж, певно, тут уся його родина —

у цій землі...

Скорбото всеочисна!

Оце уже і є його вітчизна.

Давай одійдем, що вже тут поможеш?

Одні кричать: «Од можа і до можа!»

А цей старий? Людина між людьми,

живе, як