КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Але ж у мене мати-порожденниця,

і жде мене невінчана жона!

Зголоджений, я падав серед лісу

і руки дряпав об трухляві пні.

Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.

Тепла хотілось, затишку мені!

Я приблудився до чужої хати.

Була там дівка і гаряча піч.

Вона мене хотіла прикохати,

то я побув там тільки через ніч.

А вранці вийшов — туга моя степом

аж ген за обрій чорна, як рілля.

І я пішов, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря.

Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку.

Кінець ти знаєш. Я повіз.

Робив, як віл. Трудився без спочинку.

Все занепало, не моя вина.

Так ці нестатки в’їлися в печінку

і вся ця передержана війна!

Усе воюєм, боремось...

А доки?

Не те щоб я невірний був Хома.

Але ж втеряв уже чотири роки.

А що із того? Просвітку нема.

Я перестав од матері сахатись.

Потроху так почав і прислухатись:

— Введи у дім дружину собі, ладу.

То ж має бути рибка золота.

Яку ж полегкість і яку розраду

внесе у хату пасмурниця та?

Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов