КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

шугали кажани-чепіргачі.

І пугачі, неначе запорожці,

«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

А потім — в ліс прорубана дорога,

пішли угору коні та воли.

А ми усе дивилися з порога,

любили тишу — звикнуть не могли.

Такі були ті люди невсипущі,

так похилялись верби від сокир.

Возили вгору дерево із пущі,

дернину, цеглу — все на монастир.

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,

три шапки бань на свіжих бервенах.

Та й мружить очі монастирських келій

на Кривохатки наші в бур’янах.

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Присілок давній, хто яку змостив.

Родини зо три там були козацькі,

а ті робили всі на монастир.

От що в нас гарне, так ото садочки.

І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.

Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —

одна в пранні, а друга на мені.

Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

У Кривохатках хатка та нова —

єдина, може, хатка не крива.

Але й жили! Душили копійчину.

У дві душі робили без спочину.

Як тих людей двох доля спарувала?

Там завжди сварка висіла, як чад.

Бобренчиха не те щоб хорувала,

ні, то вже вдача. Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить,