КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Хо шарудить у темному куточку…

Яка недобра в кухлику вода!

По гратах в’ється зелененький вусик.

Куди він пнеться у таку діру?

Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,

щось пробурчав, а що — не розберу.

Взяла той вузлик, не питаю звідки.

Для цього болю вже немає слів.

Мну той краєчок білої намітки...

Оце таке. Тюремник пожалів.

От я і маю хоч яку розраду.

Складаю та розрівнюю пружки.

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

Як там вона? І як їй буде жити?

Порожня хата і порожній двір.

Дильований хлівець, соломою пошитий...

Старий лелека молиться до зір.

Цвіте шпориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка

красолька, мак і королевий цвіт,—

усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре... і я вже не прийду...

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду...

Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси.

Ще пам’ятаю — угорі над нами

ходили дикі кози табунами.

Ревли весною тури-переможці,