КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

передовсім освідчили мене

про кожну страту, по такій причині,

що смерть повсюди, а життя одне».

Універсал прочитано публічно,

щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти

і смерть свою вона пережила,

то впрод не вільно пересуддя брати,

бо вже вона покарана була.

...Гойдався зашморг, вже він не потрібний.

Юрмились люди, добра новина.

Сміявся тесля, головою срібний,

що не згодиться тут його труна.

Підбіг Іван —

і в розмах свого зросту

збив ту драбинку смертницьку з помосту.

Якісь жінки вже бігли до Марусі.

Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.

Вона стояла, мов застигла в русі,—

уже по той бік сонця і життя.

— Такого ще не чувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!

— А може, помішалася? Іване!

Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! —

...Вона стояла. І над головами

уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

Їй говорили, а вона не чула.

І тільки коли матір підвели,

вона відразу, наче спам’яталась,

і одхитнулась від того стовпа,

і якось наче здалеку верталась,

чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

а наче й усміхалась, лебеділа:

— От бачте, мамо все