КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Сахнувся кінь. То ями, то горбки.

Хрести, хрести...

І торохтять, мов кості,

на тих хрестах промерзлі рушники.

Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.

Піввійська вже не встоїть на ногах.

Стара тополя, чорна та безлиста,

ворон гойда на цвинтарі в снігах.

Пани кленуть у лютому безсиллі.

Це ж до Полтави ледве дотягли!

Прослалось військо на чотири милі,—

хоч головою бийся об вали.

На цій землі було вже їм бувальців,

тут бог не сіяв з неба їм крупу.

Простягнеш руку — і не видно пальців,

так хуртовина крутить у степу.

Шугає вітер, сатаніє хвища.

Ще спробуй тут багаття розвести.

Аж де той ліс!

Хоч спалюй топорища

або рубай на цвинтарі хрести.

Але ж не можна людність дратувати.

Тут треба увійти без перешкод.

Тут треба мирно.

Все перетривати.

Схизматики — розпечений народ.

Як не кричи, як браму не виламуй,—

угода є, то впустять. Та коли?

...Вали високі. Що там за валами?

Глухі ворота. І мовчать вали.

А вранці, тільки почало світати,

де не було, здається, ні душі,—

а вже стоять наведені гармати,

і при лафетах — мирні гармаші.

Ніхто з панами не заводить бійки

і навіть слів дошкульних не вжива.

Хто курить дерев’яні носогрійки,

хто порох в