КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Думками сніг з могили одгортає.

Вороже військо... Цвинтар при дорозі…

Четвертий тиждень місто у облозі.

...Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.

Там і село за лісом — Пушкареве.

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!

Старі дуби і парость молоду —

аби сьогодні, а вперед не дбають —

рубають криво, косо, без ладу,—

аж так і видно: не своє рубають.

Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.

Із валу видно — звозять до дороги.

Та ще й підстрелять зайця де-не-де,

та ще й ведмедя викурять з барлоги.

Сто років ріс. І ще сто років ріс.

Полковнику! Це ж треба провалитись,

щоб так оце стояти і дивитись!..

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.

Спокійні очі. Сива голова.

Шорстка кирея кольору нічного.

Дивився.

Думав.

— Швидше б та трава!

...Вночі над валом палахтить заграва.

І попіл пахне долею Триліс.

Як дикий звір, обкладена Полтава.

Горять багаття — Пушкарівський ліс.

Горять багаття. Панство смажить вепра.

Десь доп’яли старого сікача.

Сидять, неначе виходці із пекла,

усі пани полтавського ключа.

У тих снігах, у тому палахтінні,

заслухані у власну маячню,

сидять, як хижі сатанинські тіні,

у пурпурових відблисках вогню.