КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

закута в панцир і шолом.

Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі.

З гори тієї, що стоїть, висока,

в кільці річок і копаних канав,

лубенський родич краківського Смока

у нашу землю кігті увігнав.

Бенкетував, сідав на шию хлопу,

пускав дівчат по світу без коси.

Стріляв козуль, возив пшоно в Європу

і на поташ випалював ліси.

Загарбав край, неначе відумерщину,

і брав за все — живе і неживе.

За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

спасне, гребельне, з воза, рогове.

Обклав податком вулики, броварні,

степи, луги, левади запосів.

В монастирях, обладнаних під псарні,

святі ченці удержували псів.

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’янішйй од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

коли тікав степами на Волинь...

А вже в Лубнах нема ні бернардина.

Вода усохла в замкових ровах.

І, як печаль одвічна, двоєдина,

душа Раїни плаче по церквах.

А там, де жив всевладний Єремія,

де поросли вже дикі чагарі,—

ще кам’яною щелепою змія

щербатий мур чорніє на горі.

Де був палац — лежать одні руїни,

стирчать уламки обгорілих стін.

Усе сумує смутками своїми...

Душа Раїни квилить між руїн.