КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

— Іде під зашморг, а диви яка!

— На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці та така краса?

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

— Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,

все б тільки очі й витріщав на вроду,—

сказала жінка з усміхом терпким.—

Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,

що отруїла власною рукою?

Та щоб над нею обвалилась твердь!

— Побійся бога, вона йде на смерть!

...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок,—

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.