КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,—

неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів’яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди