КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було