КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори...

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала...»

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у