КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

А як подумать, дівчинко моя ти,

то хто із нас на світі не розп’ятий?

Воно як маєш серце не з льодини,

розпяття — доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

— То ти з Полтави?

— Та, кажу, з Полтави.

— А де живеш, а звуть же тебе як? —

Кажу:— Маруся, як уже спитали. —

І знов мовчу. Такий настирний дяк.

— Ну, як там ваші вулиці Гончарні,

Ковальські, Чоботарські? Ти чия?

Які пісні співаються печальні,

про Остряницю все та Чурая?

А очі в нього тихі та ласкаві.

А так і видно — добрий чоловік.

— А ви, кажу, давно були в Полтаві?

— При школі,— каже,— зимував торік.

Люблю Полтаву. Люди там не сонні.

І місто славне. Де ти там живеш?

Купців полтавських бачив я в Саксонії,

на Шльонську і по землях франків теж.

Шаблі там не ржавіють у коморах,

і кінську збрую миші не гризуть.

А що вже порох, — добрий роблять порох,

в бочки зсипають, гетьману везуть.

Які у вас там питія і страви!

А як співає дівчина оця!..

— Та я, кажу, не зовсім із Полтави.

Я там, кажу, з одного хуторця.

Хоч