КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

і діти тягнуть руки до стремен.

Чиясь край шляху плаче наречена.

Там вийшли всі — і немічні, й малі.

І тільки я до цього непричетна.

Я зайва людям на своїй землі.

...А полк іде. Нема коли журиться.

Уже хтось інший став під корогву.

Хорунжі є, немає тільки Гриця.

А я жива... Чого я ще живу?!

Жінки дорогу слізьми перемили.

А Гриць лежить, загинувши за так.

Чи хоч йому той прапірок прибили

там на хресті, щоб видно, що козак?..

Промчали коні проз мою в’язницю.

Копита б’ють вже десь біля воріт.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше...Сурми вже не грають…

Шум даленіє... Дзвони завмирають...

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

* * *

...І друга ніч. Не спалося ні миті.

А спокій дивний! — наче я вже там.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі,