КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

...Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося,