КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Легенький вітер трави хилитає.

Пасе корову тітка на межі.

Ніхто мене нічого не питає.

Я всім чужа, і всі мені чужі.

Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.

Розбиті ноги остуджу в росі.

Ніхто мені не дивиться у спину.

Я йду. Людина. Я така, як всі.

Ще поки тепло, заночую в лузі.

А там хтось впустить, перебуду ніч.

В хатах щебечуть діти голопузі.

Чомусь як гляну,— однімає річ.

Щось надломилось в голосі тремкому.

Дорога, степ — усе як в тумані.

Он ще прочани. І, мабуть, нікому

немає гірше в світі, як мені.

…Учора хтось жалів мене: причинна.

Така тепер я чорна і худа,

така хистка тепер моя хода.

Вбираю світ порожніми очима.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з богом говори.

...А степ уже сивий на поминках літа.

Осіннього неба останні глибини.

І гілка суха, як рука кармеліта,

тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж — дорога в намисті.

Ці барви черлені і жовтогарячі,

ці щедрі сади у багряному