КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

Все скаржилась, ходила якось боком.

Кляла Бобренка на усі лади.

А ненаситна! — що нагледить оком,

то дзьобом так і вихопить з води.

Жили од нас за третім перелазом.

Мій батько співчував йому, невдасі.

Вони іще й парубкували разом,

і поженились десь у одночассі.

На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

прийшов Бобренко, похиливши гребінь:

«Знайшов собі ти дівчину до дари,

а я ускочив під дурного греблю».

І в нього кров козацька закипала,

і стугоніли в пам’яті шаблі.

Вона ж його як в землю закопала,

і він притих, заборсався в землі.

Та й став домашніх хоругов хорунжим.

Не піднімав очей на Чурая.

Пішов би з військом у похід,—

так грунт же.

Струснув би з себе той хомут,— сім’я.

Все гнав думки, мулькі та недоречні.

Та, наробившись, храповито спав.

Погладшав, запузатів, постатечнів

і втратив серце до козацьких справ.

А якось їхав через Ворсклу возом,

чи задрімав, чи так не додививсь,

і в Іордань, затягнену морозом,

вночі з конем і возом проваливсь...

Бобренчиха лишилася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: