КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

«...Настане час, і сущії у гробі

почують глас Христа і ізидуть...»

Піп дочитав. І знову рушили.

Пройшли версти вже півтори.

Вже десь далеко поза грушами

лишились ближні хутори.

І цвинтар той, де над гробками

високе небо тишу тче,

і ті хрести із рушниками

як у сватів — через плече.

Похід спинився. Свіжа стружка

губила кучері в полин.

Якась полтавська чепурушка

вперед пропхалася з малим.

Стояв поміст. Рябі отари

далеко паслись на горбі.

Гойдався зашморг.

Бігли хмари.

Хтось перемовився в юрбі:

— Люди! Хто привів сюди дитину?!

— Та воно ж маленьке, ще не розуміє.

— То й чукикайте його дома,

чого ж ви його привели сюди?

— Пропустить матір, хай стане ближче.

Хто-хто, а вона заслужила.

— Перехрестіться, яку матір?!

—Та Грицькову.

— А-а-а, Грицькову.

— Марусину ж не випустили з міста.

Вона ж така вже там, напівжива

Там біля неї жінка Шибилиста,

Ящиха теж лишилась, Кошова.

І прокатилось натовпом строкатим:

«Ведуть!»

Тітки — біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,

щоб потім дав мотузочки шматок.

Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

— Диви яка, іде і не споткнеться!