КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

...Вже й на весілля кендюх начиняли,

гусей ловили і діжу вчиняли.

Вже ми удвох ночуємо в коморі.

Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

Світає. Душно. Всипища, макітри,

ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.

Три бочки меду, вісім куф селітри,

та ми удвох на шльонських килимах.

То слава ж богу, що боронить звичай

чіпати дівку. Я ж би і не зміг.

Палив мене такий великий відчай,

отак би встав та й безвісти забіг!

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —

пече, скубе, затовкує та смажить.

Б’є в килими, неначе в тулумбаси,

та промиває кишки на ковбаси.

А заспіває — хиже та дрібне,—

мов по тарелі ложкою шкребне!

А якось раз приходжу, застаю —

співає пісню — при мені! — твою.

Про нашу греблю, про ті наші верби,

про дні, що душу спомином печуть.

А я збілів. А я, здається, вмер би,

аби хоч раз ще голос твій почуть!

* * *

...І третя ніч пливе над яворами.

Десь тиша Ворсклу переходить вбрід.

«Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Чогось так сумно, так протягло й лунко.

Стоять залиті місяцем двори.

Стара Полтава, як стара чаклунка,

де із клунком темної гори.