КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Тепер дівки до гарних хлопців ласі,—

багато хлопців, сину, полягло.

У іншій час посватався б ти, дзуськи.

Жених у неї був би й привозний.

Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,

бо хлопець ти, нівроку, показний.

Я це тобі кажу не для принуки.

Як хочеш, сину. Маєш розум теж.

Але ж подумай, щастя йде у руки.

Невже від себе щастя одіпхнеш?!

Якби вона сварилася, кричала,

то я пустив би все там шкереберть.

А то зробилась тиха, все мовчала,

сорочку шила все собі на смерть.

Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю,— щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

Які я муки пережив пекельні!

Од крику серця як я не оглух!

Шкварчала совість, наче на пательні,

і обганялась од зелених мух.

Мені, мабуть, довіку буде сниться,

як я стою, не піднімаю віч.

А ті свати лопочуть про куницю,

а та дурепа колупає піч!

Як я крізь землю там не провалився?

Не збив кулак об стіни об оті?!

І як я потім у шинку напився,

на матір крикнув вперте у житті!

Вона ж сидить та гладить по голівці,

так тихо гладить голову мою.

— Нічого,— каже,— я надійній дівці

тепер