КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

І цілувала матері волосся.

...Чвяхкотіла земля у старих постолах,

похилилися верби в осінньому шматті.

Повезли мою матір на білих волах,

неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.

Там ніхто не завдасть невигойної муки.

Я ішла за тобою одна у юрбі.

От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.

Анікого, нікого нема на землі,

ні єдиної гілочки нашого роду!

Лиш опудало, мамо, в старому брилі

стереже самоту в лобузинні городу.

Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.

Тільки знаю одне — що, склепивши повіки,

проплила моя мамо у тому човні

та й втонула у землю, втонула навіки.

Добрела я додому тоді звідтіля.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Все ввижається: чорна осіння земля

глухо гупає, мамо, об твою домовину…

Недовго мати щось тоді й прожевріла,

щось після того тижнів півтора.

Кленочками червоними й рожевими

її на той світ осінь провела.

І одридали в небі журавлі

мені людину в світі найдорожчу.

Отой горбочок свіжої землі

поцілувала. Та й пішла на прощу.

…Учора вмилась в річці Полузір’є.

Дивилась в небо — пролітає птах.

Така безмежність і таке безмір’я!

Мій біль в мені. А я у цих