КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Це, бачиш, доля виткала для нас.

А ніч стоїть, немов іконостас.

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.

Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.

...Шматочок неба і шматочок двору...

...І Хо на гратах хвостиком завис...

...Десь вітер гонить хмари пелехаті.

Яка страшна задуха в цій норі!

Там, під горою, в посмутнілій хаті,

стоїть труна... а там, на тій горі...

І пізнє літо... снопики на нивці...

гукає мати... бігає хлоп’я...

А там, у гробі... Чи усі убивці

так тяжко задихаються, як я?

О господи, його вже ж поховали.

Йому вже всі зозулі відкували.

Я сплутала... у п’ятницю... тоді...

коли я ще стояла на суді...

його везли... мене вели...

якась труна... якісь воли...

а хтось подав мені води...

а я не знала, хто, куди...

А може, я і справді вже причинна?

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну.

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

* * *

...Остатній день.

Прийшов священик.

— Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! —

Йому людина дивиться у очі,

а він її під цю єпітрахіль.