КОСТЕНКО ЛІНА
«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

Як горе те сподіялося з нами,—

не стало батька, то на другий рік

так хлопці і ходили табунами,

щоб хоч побачить матір звіддалік.

Та й батько теж удатний був на вроду.

А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

Звела їх доля, наче, в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,

який у мене тато!» — або знов:

що я колись як виросту, і в мене,

і в мене буде отака любов!

...Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.