Котляревський Іван Петрович
«Енеїда [Энеида]»

– Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!

А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:

– Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли грають на басолі!

Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув – аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.

Скривився парубок та в сльози:

– А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!

Потяг собі, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379).

Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль «кримку» і «бахмутку». Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу – від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім – місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що «бахмутка» була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві – хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі – ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби – солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).